як же ти смачно пахнеш
як французький круасан що тільки з печі
я не можу зупинитися коли поряд з тобою
мене заносить на поворотах
мені зриває дах на повну
і я випадаю з життя коли біля тебе
ти мій особистий наркотик
я куштую тебе до нестями
по губах тече сік твій, злизую язиком
ти Солодкий, Солодший за мене
куштуватиму тебе до оскоми
доки неспротивлю зовсім твій смак
я маю надію, що це ніколи не станеться

О. Солодка

Гімн демократичної молоді

Стосунки завжди тримаються на довірі. Скажімо, ти довіряєш господу., ти кажеш йому, ок, господи, я довіряю лише тобі, ось останні п'ять баксів, постав їх сам. Господь бере твою п'ятірку, каже зачекати на нього і спускає бабки з першого заходу, не маючи навіть теоретичної можливості відігратись. Очевидно, це не найкращий приклад, але менше з тим. Люди часто не довіряють одне одному з незрозумілих причин, вони просто відвертаються одне від одного в найбільш потрібний момент ї спокійно засинають, дивлячись у кольоровій темряві свої кошмари. Довіра натомість примушує тебе відмовитись від індивідуального перегляду сновидінь, довіра загалом річ підступна, вона розкриває тебе, мов порножурнал, на найбільш невідповідній сторінці, і спробуй тепер пояснити, що саме ти мав на увазі і в який спосіб. У цьому випадку довіра стає обтяжливою, і твої ближні видаляють тебе зі свого життя, мов хірургічні шви з тіла. Тому й стосунків справжніх майже не лишилось, якимось дивним чином на місце старих добрих гетеросексуальних взаємин прийшли корпоративні вечірки, і якщо ти не в корпорації, то й випасати тобі немає чого, ця нова жорстка реальність легко обійдеться без твоєї участі, йди додому, дивись своє відео.
Скільки разів я спостерігав за всім цим збоку і думав: ну ось, все гаразд, ось у них все має вийти, вони добре виглядають разом, вони гарна пара і в них будуть гарні діти, а якщо дітей у них і не буде, гірше від цього теж нікому не стане, головне, щоб вони довіряли одне одному, не закривались, як важковаговики на рингу, вміли говорити про очевидні речі, про свої таємні бажання, навіть якщо ці бажання зводяться до одного, а так, зазвичай, і стається. Але минає час, і знову повторюється те саме — паузи в спілкуванні, напруженість у розмовах, якісь моральні принципи, котрі невідомо звідки беруться і незрозуміло куди потім зникають, усе як завжди — вони сидять в одній кімнаті, по різні боки одного ліжка і роблять собі на шкірі глибокі болючі надрізи, дивлячись, чий надріз буде глибший і болючіший. А після цього змучено розходяться, довго заліковують свої надрізи, будь-що намагаються залікувати їх, так щоби найменшої згадки не лишиилось, і якщо й зустрічаються після цього, то хіба що у вагонах підземки, їдучи, як і раніше, в одному напрямку. Корпорація поступово перебирає на себе надлишок їхнього психозу, і ти сам починаєш розуміти — радість колективної праці куди привабливіша за індивідуальну закоханість, хоча б тому, що нею завжди можна поділитись із трудовим колективом.
Спробуй поділитись із трудовим колективом своєю пристрастю, спробуй розказати групі менеджерів про те, як уночі в місячному світлі зблискує її шкіра, і як гостро проступають її ключиці, мов дюни, над ранок, коли вона врешті знеможено засинає, розкажи де менеджерам, вони прокленуть тебе і накладуть на тебе корпоративну анафему, вони підсмажать тебе просто під час найближчої корпоративної вечірки і гратимуть у футбол — офіс на офіс — твоєю відбитою печїнкою. Саме радість колективної праці допомагає тобі продертись крізь чергову депресію, і продершись, ти дивишся за вікна офісу, на осінні дерева, на їхню вертикальну глибоко прокреслену графіку й раптом усвідомлюєш, що ось знову прийшла осінь, і повітря прогрівається щоразу довше, і дерева стоять такі строгі й аскетичні, ти дивишся на все це і меланхолійно думаєш, що в такому офісі добре працювати, такої осені добре думається, а на таких деревах добре повіситись.

                                                                                                                         ...С.Жадан

"Гімн демократичної молоді" уривок з "Балади про Біла та Моніку"

Кожним разом «б'ють» все сильніше ...

так вже вийшло, що я занадто часто прощаю людей. вірю їм, вірю в те що вони будуть краще ... але до хорошого швидко звикають і ось раз за разом б'ють твоєю же довірою нижче пояса. віддихавшись, ти знову йдеш до того, хто тобі це зробив, тому що віриш, чорт забирай, що він зможе бути краще. і знову та ж історія ...
твоєї довірі ніхто не потребує, до тебе йдуть тільки до тих пір, поки ти потрібен. взявши від тебе те, що потрібно, людина випаровується. надалі, ти стаєш зліше на оточуючих тебе людей, зриваєшся з приводу і без. частіше куриш ... тільки алкоголь бачити не можеш, бо після нього всі люди ніби краще для тебе ... накручуєш себе, забивається в куток, не хочеш нікого бачити.
після всього хтось у тебе запитує «що тобі зробили люди? за що ти їх так ненавидиш...» хіба їм скажеш все те, що сидить десь в глибині. хіба їм поясниш, що ненависті немає. та вони й не повірять. а ти віриш ... і продовжуєш вірити, тільки з кожним разом «б'ють» все сильніше ...

http://nikafrolova.blog.ru

Бути собою

 




















Як іноді безглуздо лякатися.
Відкриватися справжньому.
Обманювати себе, щоб знову зламатися ...

Плювати хотіла я на ваші  доводи
Безглузді фрази про високе,
Хочу залишитися назавжди собою.
І навіть якщо самотньо ...

Хочу бути чесною
Нехай навіть де-не-де дурною.
Але бути собою, до подиху, до останнього
До тремтіння серця, пораненого стуку

Без лицемірства, без брехні і фальші
Прожити життя так, щоб захлинаючись,
Щоб загинути справжньою

Світ тоншає

Світ тоншає.

Грань між реальністю та якимось потойбічним світом зникає.

Потроху перетворюся у хмаринку.

Повітря насичене вологою, скоро все огорне пліснява.

Одне маленьке крихке серце здатне витримати незліченні тони болю.

Лікуй мене від моєї неволі. Здолай мої почуття на рингу.

Алкоголь, наркотики та забуття нічого не змінять.

Надія вбиває, а розпач додає масла у вогонь

І кожної ночі стаю схожою на вовка, одинокого і самотнього серед темноти та пустоти.

ТЕМНО. ВИМКНУВ СВІТЛО.

А ти знаєш яке це?!

Я розгублена.  
Людина відкривається тобі настільки швидко, як книга.
Знімає свої незліченні маски - ти знаєш про всі його біди і нещастях, знаєш  почуття які його переслідують, переживаєш все на собі. 
А потім настає ідіотський період, коли книга починає закриватися у тебе на очах, просто плескати своїми сторінками в зворотному порядку.
Чому так? 
Від чого це залежить? 
Надто розірвано.
Занадто багато питань.
І ось сьогодні знову ця фігня.
Стрес, я зриваю всім голови - собі в першу чергу. 
Ти мене вибач, ну ти ж знаєш......!

ЩАСТТЯ

 

Треба мати залізну волю,

Щоб отримати від життя подарунок,

Найвищого гатунку цілунок,

Під назвою ЩАСТТЯ.